Важкі випробування

Ртуть - головна дійова особа в багатьох фізичних приладах - манометрах, барометрах, вакуумних насосах. Але, мабуть, найбільш поширені ртутні прилади - це термометри.

У XVII столітті, коли були створені перші прилади для вимірювання температури, робочою рідиною в них служила вода. Але на холоді вода замерзала, скло розліталося вщент і термометри виходили з ладу.

Тосканський герцог Фердинанд II, який мабуть досить добре був знайомий з винним спиртом, запропонував використовувати його замість води - термометри стали більш надійними, але, оскільки якість спирту не завжди була однаковою, в показаннях приладів спостерігалися помітні розбіжності.

Першим, хто почав вимірювати температуру за допомогою ртуті, був французький фізик Амонтон. Через кілька років, в 1724 році, німецький фізик Фаренгейт створив свій ртутний термометр зі шкалою, яка до сих пір використовується в Англії і США.

У наш час ртутні термометри мають найрізноманітніше призначення. Від цього залежить конструкція термометра, зокрема товщина капіляра, по якому переміщається ртуть. Найтонший капіляр у медичного градусника - всього 0,04 міліметра. Щоб цей найтонший стовпчик ртуті можна було помітити неозброєним оком, капіляр роблять у формі тригранної збільшувальної призми, а за нею на задню стінку наносять "екран" - смужку білої емалі.

Оскільки ртуть не повинна опускатися, поки її не сколихнеш, потрібно в якомусь місці канал звузити, але і без того вузький тригранник звужувати вже не можна. Тому до нього знизу припаюють маленьку циліндричну трубку і в ній роблять пережим.

Ртуть, що застосовується для термометрів, повинна відрізнятися особливою чистотою: адже найменші домішки можуть істотно спотворити показання. Ось чому ртуть піддають спеціальній обробці, промивають, дистилюють і тільки після цього заповнюють нею скляні капіляри.

До речі, незважаючи на крихкість скла, воно поки є незамінним матеріалом для виготовлення термометрів. Використовувати замість нього, припустимо, прозору пластмасу неможна: вона, як решето, пропускає згубний для ртуті кисень.

Заповнення капіляра ртуттю - дуже відповідальна операція: в трубку не повинно потрапляти повітря. Раніше, коли цей процес виконували вручну, майстрам доводилося по кілька тижнів нагрівати по-черзі то один, то інший кінець заповненої ртуттю скляної трубочки, виганяючи звідти повітряні бульбашки. Зараз з цією справою швидко і успішно справляються машини.

Перш ніж потрапити до місця своєї майбутньої роботи, термометри проходять ще багато випробувань і перевірок. На жаль, деякі з них чекає сумний вирок: "Брак". Життєвий шлях цього невдахи тут же закінчується в кошику для відходів. Але проте можна не сумніватися в точності тих термометрів, які витримали всі іспити і отримали свого роду атестат зрілості - заводське клеймо.

Крапелька ртуті, дбайливо укладена в скляний капіляр, вірно служила і служить науці, промисловості, сільському господарству, медицині.

За свою багатовікову історію виробництво ртуті пройшло довгий шлях. Колись ртутну руду обпалювали в глиняних горщиках, а ртуть, що випаровувалася при цьому, конденсувалась на листках свіжозрубаних дерев, що встановлювалися біля горщиків в цегляних камерах. Зараз на заводах діють автоматичні агрегати для безперервного отримання ртуті. Робітникові досить натиснути кнопку дистанційного керування, і тонни ртутного концентрату заповнять бункер величезної електричної печі. У ній при температурі в сотні градусів ртуть починає випаровуватися з концентрату. Пари потім охолоджують, і ртуть, яка утворилася, надходить в спеціальний резервуар. Надалі метал піддають остаточному очищенню і заливають в сталеві балони, що вміщують по 35 кілограмів ртуті. Особливо чисту (рафіновану) ртуть вищої якості розливають в фарфорові склянки - по 5 кілограмів у кожну. В такому вигляді ртуть надходить на склад готової продукції. Після цього "срібна вода" отримує путівку в життя.

(За матеріалами книги С. І. Венецького "Розповіді про метали" та Вікіпедії)