Контрабандний концентрат

З давніх-давен олово - важлива складова різних бронз, друкарських сплавів, бабітів (таку назву отримали винайдені ще в 1839 році американцем Бабітом підшипникові сплави, здатні стійко чинити опір стиранню).

В техніці широко застосовуються і численні хімічні сполуки олова. Вони служать протравою при фарбуванні бавовни і шовку, надають фарфору і склу червоний відтінок, виступають в ролі золотистої фарби, при необхідності створюють щільні димові завіси. Органічні сполуки цього елемента роблять тканини водовідштовхувальними, запобігають гниттю деревини, знищують комах-шкідників.

Але, мабуть, з усіх з'єднань олова найбільшу популярність в техніці придбав його станід, який переходить в надпровідний стан при порівняно високій температурі: якщо більшість металів, сплавів, сполук втрачають будь-який опір електричному струму лише поблизу абсолютного нуля, то станід ніобію без перешкод пропускає струм вже при 18 К (або -255 °С).

Початок знайомства людини з оловом губиться в глибині століть. Спочатку олово застосовували лише в союзі з міддю: сплав цих металів, який називається бронзою, був відомий задовго до початку нашої ери. Бронзові знаряддя були значно твердішими і міцнішими мідних. Мабуть, цим і пояснюється латинська назва олова "станнум" - від санскритського слова "ста" - твердий, стійкий. Саме ж олово в чистому вигляді - м'який метал, зовсім не виправдовує свою назву. Час узаконив цей історичний парадокс, і металурги сьогодні легко обробляють податливе олово, не підозрюючи, що мають справу з "твердим" матеріалом.

Вироби з бронзи були знайдені при розкопках поховань, зроблених майже шість тисячоліть тому. Пліній Старший, розповідаючи про дзеркала, стверджував, що "найкращі з відомих нашим пращурам були зроблені в Бріндізі з суміші міді та олова".

Встановити точно період, коли людське суспільство стало використовувати олово в чистому вигляді, досить важко. В одній з єгипетських могил, що відноситься до епохи XVIII династії (середина першого тисячоліття до н. е.), знайдені кільце і пляшка з олова, які і вважаються найбільш ранніми олов'яними виробами. У працях грецького історика Геродота (V століття до н. е.) можна знайти згадку про олов'яні покриття, що оберігають залізо від іржі.

В одній із стародавніх фортець перуанських індіанців інків вчені виявили чисте олово, призначене, мабуть, для отримання бронзи: мешканці цієї фортеці славилися як відмінні металурги і досвідчені майстри з виготовлення бронзових виробів. Напевно, інки не використовували олово в чистому вигляді, так як в фортеці не вдалося знайти жодного олов'яного виробу.

Іспанський конкістадор Ернан Кортес, який на початку XVI століття завоював Мексику, писав: "Кілька невеликих шматочків олова були знайдені у тубільців провінції Такско у вигляді дуже тонких монет. Продовжуючи мої пошуки, я виявив, що в цій провінції, а також у багатьох інших, воно використовувалося як гроші..."

В середині 20-х років XX століття в Англії проводилися розкопки біля старовинного замку, який був побудований в III столітті до н. е. Археологам вдалося знайти плавильні ями, а в них - шлак, що містив олово. Це означало, що тут більше двох тисяч років тому була розвинена олов’яна промисловість. До речі, і Юлій Цезар в своїй книзі "Коментар з приводу Галльської війни" згадує про виробництво олова в деяких районах Британії.

В 1971 році відбулася посмертна реабілітація 94 англійських чеканників монет, які були засуджені ... близько 900 років тому. Ще в 1124 році король Генріх I звинуватив робочих свого монетного двору в шахрайстві: хтось доніс йому, що при карбуванні срібних монет в метал додають занадто багато олова. Королівський суд був швидким, і суворий вирок - відрубати злочинцям праву руку - придворні кати тут же здійснили. І ось через дев'ять століть один з оксфордських вчених, що піддав злощасні монети ретельному аналізу за допомогою рентгенівських променів, прийшов до твердого висновку: "Монети містять дуже мало олова. Король був неправий".

З незапам'ятних часів основним джерелом олова служив мінерал каситерит, або олов'яний камінь. Ще задовго до нашої ери фінікійці споряджали свої кораблі до далеких Касситеридам - так називалися багаті олов'яною рудою невеликі острови в Північній Атлантиці, поблизу Британських островів.

У більш пізні часи центр світового видобутку олова перемістився на Малайський архіпелаг. З цим металом тісно пов'язана вся історія Малайзії, землі якої здавна славилися своїми олов'яними багатствами. Сучасна столиця цієї держави Куала-Лумпур (що в перекладі означає "гирло каламутній річки") - порівняно молоде красиве місто, що виникло в другій половині XIX століття на місці, де китайські старателі знайшли велике родовище олов'яної руди.

Кожен, хто побував в Куала-Лумпурі, привозить звідти сувенір з олова - вазочку, попільничку, свічник, зроблені майстерними руками малайзійських майстрів. Але іноді з цієї країни вивозять і зовсім інші "сувеніри", про що свідчить випадок, що стався на кордоні Малайзії та Сінгапуру.

Ці країни пов'язані дамбою, що проходить через протоку Джохор. Прокладене по дамбі шосе завжди заповнене автомобілями. В один із днів до контрольно-пропускного пункту на малайзійській стороні під'їхав автопоїзд, завантажений величезними бетонними стовпами. Стовпи як стовпи, проте щось здалося митникам підозрілим, і вони вирішили "промацати" вантаж: наказали водієві від'їхати в сторону, за допомогою автокрана зняли один з стовпів з машини і важкою кувалдою розкололи її на частини. І що ж? Професійне чуття не підвело працівників митниці: в кожній болванці знаходився металевий контейнер з олов'яним концентратом - бажаною сировиною для власників оловоплавильного заводу в Сінгапурі. Всього в бетонній "упаковці" було 127 тонн багатого концентрату.

Іншим разом у величезній автоцистерні, яку називають тут "сухопутним танкером", замість пальмового масла, як стверджував водій, виявилося вісім з половиною тонн все того ж контрабандного концентрату.

(За матеріалами книги С. І. Венецького "Розповіді про метали" та Вікіпедії)