Ех… Поколіннячко наше прямо сказати таки не дуже везуче. Всілякі переміни та перебудови випали на нашу біднесеньку людську долю. Ще в школі нам дісталося по нашій улюбленій голові і бідолашним щоденникам дванадцятибальною системою. І от тепер і в університеті -болонська. Жаліти нас треба, причому декілька раз на день! Та й становище нашої країни не найкраще. Ціни ростуть і ростуть до захмарних величин. А стипендія залишається вірною своєму студентському курсу валют.

На цей рахунок у мене є одна історія , котра трапилася з одним із наших звичайнісіньких студентів.

Останній четвер місяця. Стоїть Василь у банкомата і думку гадає, чому він не сокіл… в зоопарку хоч годують безкоштовно.

Ось черга його прийшла потримати в рученятах свої чесно, а може й не дуже, потом і кров’ю зароблені грошенята.

Ну ось, тримає він ті гривні, і відпускати їх ой як не хочеться… « Замри мить-ти прекрасна -», так і вимальовується в його уяві. Та щастя швидкоплинне , а у студентів щастя ой, як швидко закінчується. І живіт щось там виспівує, і чобітець потребує негайного хірургічного втручання, і терміново треба відксерити зошит сусідки, щоб залік здати… вже в чергу вистроїлися проблеми і кожна тягнеться до гривеників.

Василь уявно розставив всіх в порядку важливості і почав з конспекту. Біля ксерокса у нього виникло питання, яке, мабуть, виникає у кожного, хто щось копіює: «Ну навіщо так багато писати?»

Все, до заліку готовий. Тепер треба віддати у ремонт черевички. Пройшов повз гуртожиток - згадав, що треба було б заплатити за проживання. Після здачі взуття гаманець похудішав, а після сплати за гуртожиток і за електроенергію просто став дістрофіком. Половини студентської заробітної плати як і не бувало.

А животик то наспівує та наспівує, та все голосніше, та голосніше. Терміново до магазину. Зайшов і очі розбіглись, а шлунок потер стінку об стінку. І того хочеться і цього хочеться. А там таке смачненьке, а тут таке гарненьке. Василь значними зусиллями заспокоїв свою уяву, яка вже намалювала стіл, що прогинається аж до підлоги і пішов на пошуки.

А пошуки ці непрості, вони складаються зі складних операцій додавання цін, порівняння гасячих голод можливостей і віднімання отриманої суми від стипендії. «Так,- думає Василь,- куплю гречку, їстиму її тиждень, а до неї ще й чогось треба, може ковбаси недорогої…» Та за такі от старання треба Нобелівську премію давати, це ж просто неймовірна мозкова діяльність.

Так ходив він, блукав десь годинку та назбирав корзинку. Згадав, що прати нічим, та і зубики перед сном почистити б… Знов проблемка за проблемкою стали в чергу,і одна одну делікатно стукають по плечу та намагаються стати спереду.

Нарешті скінчилися страждання – без емоційна жіночка своєю пікалкою просвічує майбутні Василеві скарби. Ось чек спішить оголосити вирок. В голові Василя мов уповільнений запис проноситься : «с-т-о г-р-и-в-е-нь с-і-м к-о-п-і-й-о-к». Серце забилось частіше, а розум почав запевняти неслухняну руку, що не треба тягнутися до гаманця… Іде бідний Василик (в прямому розумінні цього слова) додому і думку гадає, чому він не сокіл…

А мораль цієї історії дуже проста, що наше студентське життя, як Поле чудес, закопуємо свої стипендії та все одно, в кінці місяця притримуємося дієти зі «скоринок хліба». Така наша доля - студентська. Один порятунок - грошова та продуктова допомога із ближнього закордону - рідного міста, від рідних батьків.

P.S. нам підвищили стипендію. Всім кричати «Ура-а-а-а!». Але і ціни ростуть в геометричній прогресії…